Складно й фізично, і психологічно
Улітку цього року Василь Кобін наслідував приклад своїх товаришів Миколи Іщенка та Богдана Шуста й перейшов у донецький “Шахтар”. Багато часу на адаптацію йому не знадобилося. Нині Василь має регулярну ігрову практику. Виклик у національну збірну засвідчив, що Кобін у Донецьку “прижився”.
Про період адаптації і не тільки футболіст розповів ексклюзивно для “Газети”.
– Василю, адаптаційний період у “Шахтарі” позаду?
– Так, у “Шахтарі” вже не почуваюся новобранцем, до всього звик.
– До чого було найскладніше призвичаїтися?
– Тренувальний процес у “Карпат” і “Шахтаря” схожий, доволі подібні й малюнки гри цих команд. Отож у цьому аспекті особливих проблем не було. Інша річ, що будь-який перехід змінює ритм життя, побут, необхідно було призвичаїтися до особливостей внутрішніх правил “гірників”. А ще було непросто звикнути до великої кількості матчів. “Карпати” ж брали участь лише у внутрішніх змаганнях. У Львові була змога більше часу приділяти сім’ї, відпочивати. Тому нині складно й фізично, і психологічно.
– Яку позицію вважаєте для себе “рідною”?
– Готовий грати на будь-якій позиції. В “Карпатах”, до прикладу, був захисником, півзахисником і нападником, лише у воротах не стояв. У “Шахтарі” мені складно конкурувати з Даріо Срною. Він дуже сильний гравець, мабуть, найсильніший виконавець в Європі на правому фланзі. Взагалі вибір позиції – це прерогатива тренера. Йому краще видно, де я приношу команді більше користі.
– Після переходу в “Шахтар” Олексій Михайличенко врешті наважився викликати вас у національну збірну. Взагалі за збірні України вам доводилося виступати?
– Коли грав у першій лізі, мене запрошували у збірну 19-річних. Тоді команда саме готувалася до чемпіонату світу. Провів з однолітками тренувальні збори, однак через ушкодження так і не поїхав на чемпіонат світу. Більше мене не запрошували.
– Якби не перехід у “Шахтар”, як гадаєте, вас усе одно запросили б у збірну?
– Думаю, так. Ігор Худоб’як нікуди не переходив, а виклик також отримав. Олексій Михайличенко не приховує, що спостерігав за нами ще минулого сезону. Команда не є визначальним фактором, головне – виходити на поле й демонструвати якісний футбол.
– Василю, наостанку про родину. Ваш батько теж є шанувальником футболу?
– Тато не грав на високому рівні, виступав на першості області. Змалечку брав мене на футбол, тому не дивно, що я записався у футбольну секцію.
– У “Шахтар” ви могли потрапити значно раніше. Це правда, що мама не відпускала вас у Донецьк?
– Так, вона дуже переживала за мене, не хотіла відпускати свого тринадцятирічного сина в інший куток України. Тим паче, у велике місто.
– Нині не шкодуєте про те, що не переїхав до Донецька?
– Ні. Завжди вірив: якщо мені судилося грати за “Шахтар”, то це рано чи пізно станеться. Як бачите, не прогадав.
Розмовляв Роман Бойко
